Через вашу віру

Президенте Монсоне, члени Церкви по всьому світу співають разом з нашим прекрасним хором цей величний гімн і кажуть: “Ми вдячні, о Боже, Тобі за пророка”. Дякуємо вам за ваше життя, за ваш приклад і за вітальне звернення на ще одній генеральній конференції Церкви. Ми любимо вас, ми захоплюємося вами, і ми підтримуємо вас. Дійсно, на післяобідній сесії у нас буде більш формальна нагода підняти свої руки, виявляючи підтримку, і не лише Президенту Монсону, але й усім іншим генеральним чинам Церкви. Оскільки і моє ім’я буде в тому списку, я візьму на себе сміливість від всіх їх заздалегідь подякувати вам за вашу любов і підняті руки. Ніхто з нас не зміг би служити без ваших молитов і без вашої підтримки. Для нас ваша прихильність означає більше, ніж нам будь-коли вдасться це висловити.

Тому суть мого послання сьогодні—сказати, що ми підтримуємо вас, що ми у свою чергу так само сердечно молимося і висловлюємо таку ж саму любов до вас. Ми всі знаємо, що особливі ключі, завіти й обов’язки дані головуючим чинам Церкви, але ми також знаємо, що Церква набирає незрівнянної сили, справді унікальної життєздатності, завдяки вірі і відданості кожного члена цієї Церкви, ким би ви не були. В якій би країні ви не жили, якими б молодими чи недосконалими себе не відчували, якими б старими чи обмеженими ви самі собі не здавалися, я свідчу вам: Бог вас особисто любить, на вас зосереджена Його робота і про вас турбуються і моляться головуючі чини Його Церкви. Саме особиста цінність, священна шляхетність кожного з вас і є підставою для плану спасіння і піднесення. Це не той випадок, коли нам кажуть: “Вас це не стосується”, бо це стосується саме вас. Ні-ні, не озирайтеся на сусіда. Я говорю про вас!

Мені важко знайти слова, щоб передати, як вас любить Бог і які вдячні за вас ми, хто тут на сцені. Я намагаюся бути голосом для самих ангелів небесних, щоб подякувати вам за кожну добру справу, яку ви зробили, за кожне добре слово, яке ви сказали, за кожну жертву, яку ви будь-коли принесли для когось—будь-кого,—щоб поширити красу і благословення євангелії Ісуса Христа.

Я вдячний за провідників Товариства молодих жінок, які, перебуваючи з дівчатами в таборі—без шампуню, душа й туші,—перетворюють збори свідчень біля димного вогнища на найвражаючі духовні події для тих дівчат—або й інших провідників,—які тільки будуть у них в житті. Я вдячний за всіх жінок Церкви, які в моєму житті були і є такими ж стійкими, як гора Синай, і такими ж співчутливими, як гора, на якій навчав Ісус. Іноді ми усміхаємося, чуючи розповіді про наших сестер—ви знаєте: зелене желе, ковдри, картопля, запечена під сиром, яку готують для поминок. Але моя сім’я з вдячністю приймала все це, в той чи інший час, а що стосується ковдри і картоплі під сиром,—то навіть в один і той же день. Це була просто маленька ковдра—справді, малесенька,—щоб зробити подорож мого померлого немовлям брата назад, в його небесний дім, настільки теплою і зручною, наскільки цього хотіли для нього сестри з нашого Товариства допомоги. Їжу, яку принесли нашій сім’ї після похорону і яка була приготована сестрами за їхнім власним бажанням, без жодного слова прохання з нашого боку, ми прийняли з вдячністю. Насміхайтеся, якщо хочете, над нашими традиціями, але якось так виходить, що жінки в цій Церкві, яких не надто часто хвалять, завжди опиняються там, де треба підняти руки, що опустилися, і зміцнити ослаблі коліна¹. Вони, здається, інстинктивно збагнули Христове проголошення: “Що тільки вчинили ви одному з найменших… цих,—те Мені ви вчинили”².

Те ж стосується і братів у священстві. Я думаю, наприклад, про провідників молодих чоловіків, які, залежно від клімату чи континенту, або долають 80-кілометрову відстань на велосипедах по важкій місцевості, або вирубують у кризі печери—і навіть пробують в ній спати,—щоб провести найдовшу в житті ніч. Я вдячний за спогади моєї групи первосвящеників. Кілька років тому вони по черзі кожного тижня ночували в маленькому кріслі з відкидною спинкою у спальні одного помираючого члена нашого кворуму, аби його старенька і така ж слабенька дружина могла хоч трохи поспати впродовж тих останніх тижнів життя, які доживав її дорогий чоловік. Я вдячний за церковну армію вчителів, чинів, порадників і діловодів, не кажучи вже про людей, які завжди ставлять столи і переносять стільці. Я вдячний за висвячених патріархів, музикантів, сімейних істориків і за змучені хворобами пари, які з трудом ідуть у храм о 5-й ранку з невеличкими чемоданами, що за розміром майже такі, як вони самі. Я вдячний за самовідданих батьків, які—можливо, впродовж усього життя—піклуються про свою дитину-каліку, в якої може й не одне захворювання, а іноді у цих батьків буває й кілька таких дітей. Я вдячний за дітей, які, коли настає час, змикають свої лави, щоб віддати хворим і стареньким батькам те, що ті дали їм.

І тому одній близькій до досконалості сестрі, яка майже вибачаючись недавно прошепотіла: “Я ніколи не була ніяким провідником у Церкві. Думаю, я лише допомагала”, я кажу: “Дорога сестро, нехай Бог благословить вас і всіх “помічників” у царстві. Дехто з нас, які є провідниками, сподіваються одного дня отримати перед Богом той статус, якого ви вже досягли”.

Надто часто мені не вдавалося виявити вдячність за віру й доброту людей, які були у моєму житті. Президент Джеймс Е. Фауст, стоячи за цією кафедрою 13 років тому, сказав: “Я тоді був хлопчиком… я пам’ятаю… моя бабуся… готувала смачну їжу у плиті, що топилася дровами. Коли ящик для дров біля плити порожнів, бабуся мовчки… виходила на подвір’я, де були складені кедрові дрова, наповнювала ящик до самого верху і ледь вносила його назад у хату. Я був такий нечуйний…, що залишався сидіти і дозволяв своїй любій бабусі знову виходити й наповнювати той ящик”. Потім тремтячим від хвилювання голосом він сказав: “Усе своє життя я відчуваю сором і шкодую за те упущення. Я сподіваюся, що колись попрошу в неї вибачення”³.

Якщо така бездоганна, на моє сприйняття, людина, як президент Фауст, може визнавати помилки своєї юності, то і я можу зробити схоже визнання і висловити свою подяку, хоч і з запізненням.

Коли мене покликали служити на місії,—а це було в дуже-дуже давні часи,—витрати на місію були не однаковими. Кожний мав сплатити всі витрати, пов’язані зі служінням у тій місії, куди його чи її посилали. Деякі місії були дуже дорогі, і так вийшло, що моя місія була саме такою.

Як ми закликаємо місіонерів робити тепер, так і я тоді зібрав гроші і продав дещо з власних речей, щоб сплатити за місію стільки, скільки міг. Я вважав, що мав достатньо грошей, однак не був упевнений, що їх вистачить до останніх місяців моєї місії. Це питання не виходило у мене з голови, однак я з великою радістю залишив рідний дім заради найпрекраснішого досвіду, на який будь-хто може сподіватися. Я впевнений, що я так любив свою місію, як жодний молодий чоловік не любив її ні до, ні після мене.

Потім я повернувся з місії додому, а моїх батьків якраз покликали на їхню місію. Що мені було робити? Як у цьому світі мені платити за навчання у коледжі? Де мені брати гроші на їжу й помешкання? І як мені здійснити велику мрію мого серця—одружитися з Патрицією Террі, від якої в мене дух перехоплювало? Я й думки не допускав, щоб опустити руки і злякатися.

Після деяких вагань я пішов до місцевого банку і спитав керуючого, а він був другом нашої сім’ї, скільки є на моєму рахунку. Він здивувався і сказав: “Джеффе, та усі ж гроші цілі. А що, вони тобі не казали? Твої батьки хоч трошки хотіли допомогти тобі стати на ноги, коли ти повернешся додому. Вони ні цента не зняли за час твоєї місії. Я думав, ти знав”.

А я не знав. Що я дійсно знав, так це те, що мій тато, бухгалтер-самоучка, “рахівник”, як його називали у нашому містечку, маючи дуже мало клієнтів, можливо, впродовж тих двох років не вдяг нового костюма чи нової сорочки, чи нової пари взуття, щоб його син міг мати все це на своїй місії. Більш того, я не знав, але дізнався пізніше, що моя мама, яка усе своє подружнє життя ніколи не працювала ніде, крім дому, стала працювати в одному з відділів місцевого магазину, щоб мені вистачило грошей на місію.—І жодного слова про це не було передано мені тоді, коли я був на місії. Про це не було сказано й слова. Скільки батьків у Церкві зробили те, що зробив мій батько? А скільки матерів, у ці важкі економічні часи, продовжують робити те, що зробила моя мати?

Мій батько помер 34 років тому, і я, як і президент Фауст, маю почекати, аби повною мірою віддячити йому по той бік завіси. А моя мила мама, якій виповниться наступного тижня 95 років, з радістю дивиться цю трансляцію сьогодні вдома, у Сент-Джорджі, тож ще не пізно подякувати їй. Вам, мамо й тату, і всім мамам і татам, і сім’ям, і відданим людям, де б то не було, я дякую за ваші жертвування заради своїх дітей (і заради чужих!), за ваше велике бажання дати їм так багато того, чого ніколи не мали ви, за ваше велике бажання дати їм найкраще життя, яке тільки ви можете.

Я дякую всім вам, чудовим членам Церкви—і легіонам добрих людей, які не сповідують нашу віру,—за те, що ви кожний день свого життя робите так, щоб чиста любов Христа “ніколи не минала”⁴. Ніхто з вас не є незначним, і це частково тому, що ви робите євангелію Ісуса Христа тим, чим вона є,—живим нагадуванням про Його ласку й милість особистим, але могутнім виявом—у маленьких селах і великих містах—тих добрих справ, які чинив Він, і того життя, відданого Ним, приносячи мир і спасіння іншим людям. Ми настільки вшановані тим, що поєднані разом з вами у цій священній справі, що й передати не можна.

Як сказав Ісус нефійцям, так сьогодні кажу і я:

“Через вашу віру… Моя радість повна.

І коли Він промовив ці слова, Він заплакав”⁵.

Брати і сестри, я знову запевняю про мою рішучість бути більш вірним—добрішим і відданішим, милосерднішим і правильнішим—таким, як є наш Небесний Батько, і таким, якими вже є багато хто з вас. Про це я молюся в ім’я нашого великого приклада в усьому—Господа Ісуса Христа, амінь.