Божественний дар вдячності

Це була надзвичайна сесія. Коли я став Президентом Церкви, то сказав: “Я даю собі доручення. Я буду консультантом Хору Скинії”. Я дуже пишаюся своїм хором!

Якось мама сказала мені: “Томмі, я дуже пишаюся тим, що ти зробив. Але хочу зробити одне зауваження. Тобі слід було продовжувати грати на піаніно”.

Тож я підійшов до піаніно і зіграв для неї пісеньку: “Ми йдемо, ми йдемо на день нароження”¹. Потім я поцілував її у чоло, й вона обняла мене.

Я думаю про неї. Я думаю про свого батька. Я думаю про всіх генеральних авторитетів, які вплинули на моє життя, і про інших людей, у тому числі вдів, яких я відвідував—85 вдів. Я приносив їм курча й трохи грошей.

Якось я прийшов пізно ввечері. Вже було опівночі, і я прийшов у будинок для літніх людей. Медсестра сказала: “Я впевнена, що вона вже спить, але вона просила мене розбудити її, бо сказала: “Я знаю, що він прийде”.

Я тримав її за руку, вона називала моє ім’я. Вона не була сонною. Вона притиснула мою руку до губів і сказала: “Я знала, що ти прийдеш”. Як я міг не прийти?

Прекрасна музика пробудила в мені ці спогади.

Мої дорогі брати і сестри! Ми почули натхненні виступи про істину, надію і любов. Наші думки полинули до Того, Хто спокутував наші гріхи, до Самого Господа і Спасителя, Ісуса Христа, Хто показав нам, як жити й молитися, Хто своїми вчинками продемонстрував, що служіння є благословенням.

У Євангелії від Луки в сімнадцятому розділі ми читаємо про Нього:

“І сталось, коли Він ішов до Єрусалиму, то проходив поміж Самарією та Галілеєю.

І, коли входив до одного села, перестріли його десять мужів, слабих на проказу, що стали здалека:

І голос піднесли вони та й казали: “Ісусе, Наставнику,—змилуйсь над нами!”.

І, побачивши їх, Він промовив до них: “Підіть і покажіться священикам!” І сталось, коли вони йшли, то очистились…

Один же з них, як побачив, що видужав, то вернувся, і почав гучним голосом славити Бога.

І припав він обличчям до ніг Його, складаючи дяку Йому. А то самарянин був…

Ісус же промовив у відповідь: “Чи не десять очистилось,—а дев’ять же де?

Чому не вернулись вони хвалу Богові віддати, крім цього чужинця?”

І сказав Він йому: “Підведися й іди: твоя віра спасла тебе!”²

Завдяки божественному втручанню прокажених було врятовано від болісної повільної смерті. Вони отримали ще один шанс жити. Вдячність, висловлена одним, заслужила благословення Господаря, а невдячність, виявлена дев’ятьма,—Його розчарування.

Брати і сестри! Чи ми не забуваємо дякувати за отримані благословення? Щира подяка допомагає нам не лише усвідомлювати свої благословення, але й відкриває небесні двері й допомагає відчувати Божу любов.

Мій дорогий друг, Президент Гордон Б. Хінклі, сказав: “Якщо ви живете з почуттям вдячності, то вас не супроводжують пихатість, зарозумілість і самозакоханість. Ви живете в дусі подяки, яка стає частиною вашого єства й благословить ваше життя”³.

В Євангелії від Матвія, в Біблії, ми читаємо ще одну розповідь про вдячність, цього разу виявлену Спасителем. Коли Він ішов пустинею три дні, з Ним подорожувало понад 4 тисячі чоловік. Він співчував їм, бо вони нічого не їли ось уже три дні. Однак учні запитували: “Де нам узяти стільки хліба в пустині, щоб нагодувати стільки народу?” Як і багато з нас, учні бачили лише те, чого не вистачало.

“А Ісус запитав їх: “Скільки маєте хліба?” [Учні] ж відказали: “Семеро, та трохи рибок”.

І [Ісус] ізвелів на землі посідати народові.

І, взявши сім хлібів і риби, віддавши Богу подяку, поламав і дав учням Своїм, а учні народові”.

Зверніть увагу, що Спаситель віддав дяку за те, що в них було—і після цього сталося чудо. [Я цитую]: “І всі їли й наситилися, а з позосталих кусків назбирали сім кошиків повних”⁴.

Усі ми переживаємо часи, коли зосереджуємося на тому, чого нам не вистачає, а не на благословеннях. Грецький філософ Епіктітус сказав: “Мудрою є та людина, яка не засмучується через те, чого не має, але радіє тому, що має”⁵.

Вдячність—це божественний принцип. Господь проголосив у одкровенні, яке дав через Джозефа Сміта:

“Дякуй Господу Богу твоєму в усьому…

І нічим людина не ображає Бога, або ні на кого Його гнів не запалено, крім тих, хто не визнає Його руку в усьому”⁶.

У Книзі Мормона нам сказано: “Щоб ви жили в дякуванні щоденному за великі милості і благословення, якими Він обдаровує вас”⁷.

Якими б не були наші обставини, кожному з нас є за що дякувати, якщо ми на мить зупинимося й подумаємо про свої благословення.

Ми живемо в прекрасний час на землі. І хоча у світі є багато нехорошого, все ж є багато правильного й доброго. Це відбувається завдяки шлюбам, батькам, які люблять своїх дітей і йдуть заради них на жертви, друзям, які дбають про нас і допомагають нам, учителям, які навчають. У нашому житті є безліч благословень.

Ми можемо духовно підноситися й надихати інших, якщо не будемо занурюватися в негативні думки, а натомість розвиватимемо у своєму серці почуття вдячності. Якщо невдячність вважається одним із важких гріхів, то вдячність посідає місце серед найблагородніших чеснот. Хтось сказав, що “вдячність є не лише однією з найбільших чеснот, але і матір’ю всіх чеснот”⁸.

Як ми можемо розвивати в своєму серці почуття вдячності? Президент Джозеф Ф. Сміт, шостий Президент Церкви, дав відповідь. Він сказав: “Вдячна людина бачить у світі багато всього, за що слід дякувати, тому в її житті більше доброго, ніж поганого. Любов перемагає заздрість, а світло витісняє темряву з її життя”. Він продовжував: “Гордовитість руйнує нашу вдячність, заміняючи її егоїзмом. Наше життя набагато щасливіше, якщо поруч є душа, сповнена вдячності й любові; і як наполегливо ми повинні розвивати почуття вдячності до Бога і до людей, наповнюючи своє життя молитвою!”⁹

Президент Сміт каже, що сповнене молитвою життя є ключем до розвитку почуття вдячності.

Чи роблять нас щасливими і вдячними матеріальні статки? Можливо, на якусь мить. Однак те, що приносить нам глибоке і тривале щастя та вдячність, не можна купити за гроші. Це—наші сім’ї, євангелія, хороші друзі, здоров’я, здібності, любов, яку ми отримуємо від людей навколо нас. На жаль, ми дозволяємо собі ставитися до цього, як до чогось звичного.

Англійський автор Олдос Хакслі писав: “Переважна більшість людських створінь володіє майже безмежною здатністю сприймати все, як належне”¹⁰.

Ми часто ставимося, як до чогось звичного, до людей, які найбільше заслуговують нашої вдячності. Тож не чекаймо, доки стане надто пізно висловити вдячність. Один чоловік, розповідаючи про дуже близьких людей, яких він втратив, так висловив свій смуток: “Я згадую ті щасливі дні й мені часто хочеться прошепотіти на вухо померлим слова вдячності, на які вони заслуговували при житті, але так рідко чули”¹¹.

Втрата близьких людей майже завжди приносить у серце почуття жалю. Тож докладаймо всіх зусиль, часто виявляючи людям свою любов і вдячність, щоб почуття жалю якнайменше дошкуляло нам. Ми ніколи не знаємо, наскільки швидко настане момент, коли буде надто пізно.

Отже, мати вдячність у серці означає висловлювати вдячність Небесному Батькові за Його благословення, а також людям навколо нас за все, що вони роблять для нашого життя. Це вимагає свідомих зусиль—принаймні доти, доки ми по-справжньому не засвоїмо і не розвинемо почуття вдячності. Часто ми відчуваємо вдячність і маємо намір подякувати, але забуваємо або просто не маємо часу цього зробити. Хтось сказав, що відчувати вдячність і не висловлювати її—це ніби загорнути подарунок і не вручити його”¹².

Коли ми стикаємося у своєму житті з випробуваннями і проблемами, часто буває так, що нам важко зосередитися на своїх благословеннях. Однак, якщо ми досить добре подумаємо і досить пильно придивимося, то неодмінно зможемо відчути й зрозуміти, як багато нам дано.

Я розповім вам про сім’ю, яка зуміла знайти благословення у важких випробуваннях. Я прочитав цю історію багато років тому і зберіг, бо мені подобається послання, яке вона містить. Історію написав Гордон Грін. Її надрукували в одному американському журналі понад 50 років тому.

Гордон розповідає, як він зростав на фермі в Канаді, де разом з братами і сестрами мав швидко йти зі школи додому, в той час як інші діти грали в м’яч і йшли купатися. Однак їхній батько зумів допомогти зрозуміти, що їхня робота була чогось варта. Особливо це було зрозуміло після збирання врожаю, коли сім’я святкувала День подяки, бо в той день батько робив їм великий подарунок. Він складав опис усього, що вони мали.

На День подяки він вів їх у погріб, де були бочки з яблуками, ящики з буряками, морква, пересипана піском, гори картоплі в мішках, а крім того, горох, кукурудза, боби, желе, полуничне варення та інші консерви, що стояли на полицях. Він просив дітей усе ретельно порахувати. Потім вони йшли в хлів і підраховували, скільки тонн сіна там було, скільки бушелів зерна в зерносховищі. Вони рахували корів, свиней, курей, індичок і гусей. Батько казав, що хоче подивитися, скільки у них всього є, але вони знали, що в дійсності він хотів, аби діти зрозуміли у цей день свята, як щедро Бог благословив їх, і раділи, що не марно працювали стільки годин. У кінці, коли вони сідали за святковий обід, приготований мамою, то могли й відчути ті благословення.

Однак Гордон пише, що День подяки, який він згадує з найбільшою вдячністю, святкувався у той рік, коли, як здавалося, дякувати не було за що.

Рік почався добре: у них були надлишки сіна, багато насіння, чотири виводки свиней. У батька було трохи заощаджених грошей, щоб колись він міг купити навантажувач сіна—чудову машину, придбати яку мріяла більшість фермерів. У той же рік у їхнє місто провели електрику, хоча й не до їхнього дому, бо вони не змогли це оплатити.

Одного вечора, коли у мами Гордона було велике прання, батько увійшов, став біля пральної дошки й попросив дружину відпочити за в’язанням. Він сказав: “Ти більше часу переш, ніж спиш. Може, нам слід припинити це і провести електрику?” Хоча мамин настрій піднявся від цієї перспективи, однак вона трохи поплакала через те, що навантажувач сіна не вдасться придбати.

Отже, того року їм провели електрику. І хоча нічого вражаючого в цьому не було, однак вони придбали пральну машину, яка працювала весь день самостійно, а яскраві лампочки звисали зі стелі в кожній кімнаті. Більше не потрібно було заливати в лампи олію, підрізати ґньоти, вимивати від кіптяви лампове скло. Лампи потихеньку переселилися на горище.

Проведення на ферму електрики стало, мабуть, останньою хорошою подією, яка сталася для них того року. Коли почали сходити посіви, пішли дощі. Коли вода нарешті спала, вона не залишила жодної рослинки. Вони знову засіяли землю. Але ще сильніші дощі прибили посіви до землі. Картопля згнила в багні. Вони продали кількох корів і всіх свиней та інших тварин, яких збиралися залишити для себе, за дуже низькою ціною, бо всім довелося зробити так само. Усе, що вони того року зібрали, була ріпа з невеличкого клаптика землі, яка невідомо як перенесла всі дощі.

Потім знову настав День подяки. Мама сказала: “Може, краще не будемо святкувати цього року? У нас навіть гуски не залишилося”.

Однак вранці на День подяки батько Гордона приніс кролика і попросив дружину приготувати його. З неохотою вона взялася за роботу, кажучи, що таке старе м’ясо буде довго варитися. Коли його зрештою подали на стіл з ріпою, що вистояла в дощі, діти відмовилися їсти. Мати Гордона заплакала, а потім його батько зробив незвичайну річ. Він пішов на горище, взяв масляну лампу, поставив її на стіл і запалив. Він наказав дітям вимкнути електричні лампочки. Коли залишилася лише масляна лампа, всім було важко повірити, що раніше вони жили в такій темряві. Вони дивувалися, як взагалі могли щось бачити без цих яскравих лампочок, які працювали завдяки електриці.

Їжу благословили, і кожен її їв. Після обіду всі тихо сиділи. Гордон писав:

“У тьмяному світлі старої лампи ми знову почали чітко бачити…

Їжа була чудовою. Кролик смакував, наче індичка, ріпа була такою ніжною, як ніколи…

І [наш] дім, …незважаючи на все, чого не вистачало, був таким багатим для нас”¹³.

Мої брати і сестри, висловлювати вдячність—це великодушно і почесно. Чинити, керуючись почуттям вдячності—це благородно і шляхетно. Але завжди жити з вдячністю в серці—це означає торкатися небес.

Завершуючи цей ранок, я молюся, щоб на додачу до всього, за що ми вдячні, ми могли завжди висловлювати вдячність за нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа. Його славетна євангелія дає відповіді на найважливіші в житті запитання: Звідки ми прийшли? Чому ми тут? Куди піде наш дух, коли ми помремо? Ця євангелія приносить тим, хто живе в темряві, світло божественної істини.

Він навчав нас, як молитися. Він навчав нас, як жити. Він навчав нас, як помирати. Його життя—це спадок любові. Він зцілював хворих. Він підбадьорював пригнічених. Він спасав грішників.

В кінці Він залишився Сам. Хтось із апостолів вагався. Один зрадив Його. Римські солдати простромили Йому бік. Розлючений натовп позбавив Його життя. Однак з Голгофи все ще лунають сповнені співчуття слова: “Отче, відпусти їм,—бо не знають, що чинять вони!”¹⁴

Ким був цей “Страдник, знайомий з хворобами?”?¹⁵ “Хто ж то Цар слави”¹⁶, цей Господь над панами? Він—наш Учитель. Він—наш Спаситель. Він—Син Божий. Він—Творець нашого спасіння. Він кличе: “Ідіть за Мною”¹⁷. Він наставляє: “Іди,—і роби так і ти”¹⁸. Він благає: “Мої заповіді зберігайте”¹⁹.

Ідімо за Ним. Наслідуймо Його приклад. Виконуймо Його слова. Таким чином ми принесемо Йому божественний дар вдячності.

Я щиро й від усього серця молюся, щоб ми могли у своєму особистому житті віддзеркалювати чесноту вдячності. Нехай вона наповнює нашу душу зараз і завжди. У священне ім’я Ісуса Христа, нашого Спасителя, амінь.