Роздуми про життя, що посвячується

У молодості я побував на Всесвітньому ярмарку 1964 року, що проводився в Нью-Йорку. Серед павільйонів, які мені найбільше сподобались, був павільйон Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів, де був виставлений вражаючий макет шпилів Солт-Лейк-ського храму. Там я вперше й побачив фільм Людина шукає щастя. Цей фільм, в якому розповідається про план спасіння і який озвучував старійшина Річард Л. Еванс, справив велике враження на багатьох відвідувачів і на мене також. Серед іншого старійшина Еванс сказав:

“Життя дає вам два безцінні дари: один—це час, другий—це свобода вибору, воля витрачати час за власним бажанням. Ви вільні присвятити відведений вам час гострим емоціям. Ви вільні обміняти його на низькі прагнення. Ви вільні вкласти його в пожадливість…

Свобода вибору за вами. Але це не вигідні покупки, бо в них ви не знайдете тривалого задоволення.

За кожен день, кожну годину, кожну хвилину короткого смертного життя колись доведеться дати звіт. І саме по цьому життю треба пройти з вірою і показати себе спроможним віддати перевагу добру, а не злу, істинному, а не хибному, тривалому щастю, а не суцільним розвагам. І ви отримаєте вашу вічну винагороду згідно зі своїм вибором.

Пророк Бога казав: “Люди є, щоб мати радість”—радість, що містить в собі повноту життя, життя, присвяченого служінню, любові та гармонії в сім’ї, плодам чесної праці, тобто прийняттю євангелії Ісуса Христа—з її вимогами і заповідями.

Тільки в цьому ви знайдете істинне щастя—щастя, яке не розвіється разом з вогнями і музикою, і юрбою”¹.

Ці слова вказують на реальність того, що наше життя на землі—це управительство [тобто розпоряджання] часом і вибором, які подаровані нам Творцем. Слово управительство пов’язується у нас з Господнім законом посвячення (див., наприклад, УЗ 42:32, 53), який відіграє економічну роль, але ще більше він є застосуванням целестіального закону в житті тут і тепер (див. УЗ 105:5). Посвятити—це відділити або присвятити щось бути священним, призначеним для святих цілей. Справжній успіх у цьому житті приходить через посвячення нашого життя, тобто нашого часу й вибору, для Божих цілей (див. Іван 17:1, 4; УЗ 19:19). Чинячи так, ми дозволяємо Йому піднести нас до нашої найвищої долі.

Я хотів би розглянути з вами п’ять складових життя, що посвячується: чистоту, працю, повагу до фізичного тіла, служіння і цілісність.

Як показав Спаситель, життя, що посвячується, є життям чистим. Оскільки Ісус є єдиним, Хто вів безгрішне життя, ті, хто йдуть до Нього і беруть на себе Його ярмо, мають право на Його милість, яка робить їх такими, як Він—безвинними й незаплямованими. З великою любов’ю Господь закликає нас такими словами: “Покайтеся, всі ви, кінці землі, і прийдіть до Мене і христіться в Моє ім’я, щоб вас можна було освятити прийняттям Святого Духа, щоб ви могли стояти незаплямованими переді Мною в останній день” (3 Нефій 27:20).

Отже, посвячення означає покаяння. Необхідно позбутися упертості, непокори й виправдовування себе та замінити їх покорою, бажанням виправлятися і прийняттям всього, що Господь може вимагати. Саме це мав на увазі цар Веніямин, коли сказав, що людина має скинути з себе оболонку тілесної людини, піддатися натхненню Святого Духа і стати святою “через спокуту Христа Господа” (Мосія 3:19). Тим, хто робить так, обіцяна постійна присутність Святого Духа, це обіцяння згадується і відновлюється щоразу, коли душа, що розкаялася, причащається Господньою вечерею (див. УЗ 20:77, 79).

Старійшина Б. Х. Робертс одного разу сказав про цей процес так: “Людина, яка так ходить у світлі, мудрості й силі Бога, зрештою, вже тільки завдяки самому цьому зробить світло, мудрість і силу Бога своїми—вплете ці яскраві промені в ланцюжок божественності, навіки приєднуючи себе до Бога і Бога до себе. Це і є суттю таємничих слів Месії: “Ти, Отче, в Мені, а Я—у Тобі”—це найвище, чого може досягнути людина”².

Життя, що посвячується, є життям праці. З малих літ Свого життя Ісус виконував роботу Свого Батька (див. Лука 2:48–49). Сам Бог прославляється Своєю роботою—здійсненням безсмертя і вічного життя Своїх дітей (див. Мойсeй 1:39). Природно, що ми бажаємо брати з Ним участь в Його роботі, і, чинячи так, ми повинні усвідомлювати, що вся чесна робота—це робота Бога. За словами Томаса Карлайла, “вся справжня праця є священною; у кожній справжній праці, навіть якщо вона чесно виконується вручну, є щось від божественності. Справжня праця, якою б вона не була на землі, веде на небеса і там винагороджується”³.

Бог призначив це земне існування, щоб нам майже постійно треба було докладати зусилля. Мені пригадується просте висловлювання пророка Джозефа Сміта: “[Ми] заробляли собі постійною працею на більш-менш пристойне існування” (Джозеф Сміт—Історія 1:55). Працею ми підтримуємо й збагачуємо життя. Вона дає нам можливість пережити розчарування і трагедії земного існування. Досягнення, які важко даються, приносять відчуття самоповаги. Праця формує й покращує характер, створює красу і є знаряддям нашого служіння одне одному та Богу. Життя, що посвячується, сповнене праці, іноді нудної, іноді непрестижної, іноді маловдячної, але завжди праця щось поліпшує, упорядковує, якось підтримує, надихає, допомагає, здобуває.

Склавши хвалу праці, я повинен також додати ще й добре слово про дозвілля. Як чесна напружена праця приносить відпочинок своєю приємністю, так і повноцінний відпочинок є другом і незмінним напарником праці. Музика, література, живопис, танці, театр, спорт—усе може стати відпочинком, що збагатить життя людини і дасть їй можливість посвячувати його ще більше. У той же час просто необхідно сказати, що багато з теперішніх розваг є непристойними, принизливими, насильницькими, вони викликають заціпеніння розуму і є марнуванням часу. Іронія в тому, що іноді, аби знайти собі повноцінну, пристойну розвагу, треба неабияк попрацювати. Якщо розвага відвертає від доброчесності й веде до пороку, вона стає знищувачем життя, яке посвячується. “Ось чому зверніть увагу… і не вважайте, нібито те, що зле, є від Бога” (Мороній 7:14).

Життя, що посвячується, поважає незрівнянний дар—фізичне тіло людини, божественно створене на образ Самого Бога. Основною метою земного існування є те, що кожний дух повинен отримати тіло і в цій скинії з плоті навчитись користуватися моральним вибором. Фізичне тіло необхідне також для піднесення, яке відбувається лише в досконалому поєднанні фізичного й духовного, як це ми бачимо на прикладі нашого улюбленого, воскреслого Господа. У цьому занепалому світі життя деяких людей буде болісно коротким, деякі тіла будуть потворними, враженими хворобами або будуть ледь спроможними підтримувати в собі життя, та все ж життя буде достатньо довгим для кожного духа і кожне тіло буде воскрешеним.

Ті, хто вважають, що наші тіла є нічим іншим, як результатом еволюційної випадковості, не відчуватимуть, що підзвітні Богу або будь-кому ще за те, що вони роблять зі своїм тілом чи коять своєму тілу. Однак ми, хто має свідчення про ширшу реальність доземної вічності, земного життя і післяземної вічності, повинні визнавати, що ми маємо обов’язок перед Богом шанувати це вінцеве досягнення Його фізичного сотворіння. Як сказав Павло:

“Хіба ви не знаєте, що ваше тіло—то храм Духа Святого, що живе Він у вас, якого від Бога ви маєте, і ви не свої?

Бо дорого куплені ви. Отож прославляйте Бога в тілі своєму та в дусі своєму, що Божі вони!” (1 Коринтянам 6:19–20).

Приймаючи ці істини та настанову Президента Томаса С. Монсона, виголошену ним на останній квітневій конференції, ми безперечно не будемо псувати своє тіло, наприклад, татуюванням, не будемо виснажувати його, наприклад, наркотиками, або оскверняти його, наприклад, розпустою, перелюбом чи безсоромністю⁴. Оскільки наше тіло є інструментом нашого духа, надзвичайно важливо, щоб ми піклувалися про нього якнайкраще. Ми повинні посвячувати його сили служінню й просуванню роботи Христа. Павло сказав: “Тож благаю вас, браття, через Боже милосердя,—повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові” (Римлянам 12:1).

Ісус показав: життя, що посвячується, є життям служіння. За кілька годин перед тим, як почалися страждання Його під час Спокути, Господь смиренно обмив ноги Своїм учням, сказавши їм:

“А коли обмив ноги вам Я, Господь і Вчитель, то повинні й ви один одному ноги вмивати.

Бо то Я вам приклада дав, щоб і ви те чинили, як Я вам учинив.

Поправді, поправді кажу вам: Раб не більший за пана свого, посланець же не більший від того, хто вислав його” (Іван 13:14–16).

Ті, хто спокійно і вдумливо йдуть, творячи добро, показують зразок посвячення. Ніхто в наш час не втілює це в повсякденному житті краще за Президента Томаса С. Монсона. Він навчився дуже добре прислухатися і може розпізнавати навіть найтихіший шепіт Духа, Який підказує про потребу якоїсь людини, якій він може простягнути руку й допомогти. Часто це—прості вчинки, які підтверджують божественну любов і обізнаність, але Томас Монсон завжди дослухається до таких підказок.

Я знаходжу приклад такого посвячення в житті мого дідуся, Елекзендера ДеВітта, та бабусі, Луїзи Вікері Крістофферсонів. Дідусь був сильним чоловіком і вмів вправно стригти овець; то були часи, коли електричних машинок для стрижки ще не було. Він достатньо добре заробляв. Він розказував: “Одного дня я остриг 287 овець, міг би остригти більше 300, та закінчилися вівці”. За 1919 рік він остриг більше 12000 овець, заробивши 2000 доларів. Ці гроші, в основному, мали бути витрачені на його ферму та перебудову будинку, але Брати покликали його служити в Місії Південних Штатів, і він, за цілковитої підтримки Луїзи, прийняв те покликання. Він залишив свою дружину (тоді вагітну їхнім першим сином, моїм батьком) та їхніх трьох дочок з грошима, які заробив за стрижку овець. Повернувшись додому через два роки, він зазначив: “Наших заощаджень вистачило нам на два роки, ще й 29 доларів залишилось”.

Життя, що посвячується, є життям цілісності. Ми бачимо чоловіків та їхніх дружин, “які з цілковитою вірністю шанують шлюбні обітниці”⁵. Ми бачимо цілісність в батьках і матерях, які показують, що їхній перший пріоритет—плекати свій шлюб і забезпечити фізичне й духовне благополуччя своїх дітей. Ми бачимо цілісність в тих, хто є чесними.

Колись давно я познайомився з двома сім’ями в процесі анулювання їхньої спільної комерційної компанії. Основні власники, двоє чоловіків, які були друзями й належали до однієї християнської конфесії, створили цю компанію багато років тому. Взагалі-то між ними як партнерами по бізнесу були дружні стосунки, але коли вони постаріли і наступне покоління почало перебирати на себе ведення частини бізнесу, виникли конфлікти. Урешті-решт усі сторони вирішили, що найкраще буде розділити капітал і кожний буде вести свої справи окремо. Один з тих двох партнерів-організаторів компанії разом зі своїми юристами розробив стратегію, щоб при анулюванні компанії залишити за собою значні фінансові переваги за рахунок іншого партнера та його синів. На зустрічі сторін один з цих синів висловив незадоволення з приводу несправедливого ставлення і закликав першого партнера згадати про честь та християнську віру. “Ви ж знаєте, що це неправильно,—сказав він.—Як же ви могли дозволити собі розжитися за рахунок іншого, особливо брата з однієї з вами церкви?” Юрист першого партнера на це сказав: “Не будьте дитиною! Як ви можете бути таким наївним”.

Цілісність—це не наївність. Бути наївними означає, що ми не є підзвітними перед Богом. Спаситель проголосив: “Мій Батько послав Мене, щоб Мене було піднято на хресті; … щоб так як Мене було піднято людьми, так і людей буде піднято Батьком, щоб вони стали переді Мною, щоб бути судженими за свої діяння, чи то вони добрі, чи то вони злі” (3 Нефій 27:14). Той, хто живе життям, що посвячується, не прагне скористатися перевагами за рахунок іншого, але, якщо хтось зашкодить йому, то підставить іншу щоку, і якщо будуть забирати в нього сорочку, віддасть і плаща свого (див. Матвій 5:39–40). Найсуворіші докори Спасителя стосувалися лицемірів. Лицемірство є жахливо згубним, і не лише для самого лицеміра, але й для всіх, хто бачить чи знає його поведінку, особливо для дітей. Воно знищує віру, тоді як чесність—це родючий ґрунт, в якому зерно віри стрімко проростає.

Життя, що посвячується,—прекрасне. Його сила і спокій є “як дуже плодовит[е] дерев[о], яке посаджено у добру землю біля чистого струмка, яке дає багато дорогоцінних плодів” (УЗ 97:9). Його особлива значущість виявляється у тому впливі, який відданий чоловік або віддана жінка мають на інших, особливо на найближчих і найдорожчих. Посвячення багатьох тих, хто пройшли перед нами, та інших, хто живе серед нас, допомогло закласти фундамент для нашого щастя. Так само й наступні покоління будуть набиратися сміливості з вашого життя, що посвячується, визнаючи свій борг перед вами за володіння всім, що справді має значення. Давайте ж посвячувати себе як синів і дочок Бога, “щоб коли Він явиться, ми могли бути такими, як Він, бо ми побачимо Його таким, як Він є; щоб ми могли мати цю надію” (Мороній 7:48; див. також 1 Івана 3:2), про це я молюся в ім’я Ісуса Христа, амінь.